Суворе обмеження часу сповіщень створює надто вузький проміжок часу, протягом якого люди можуть повідомляти органи влади. Цей строк може повністю припасти на святкові дні, і це означає, що проведення заходів у певні дати після цих державних свят буде неможливим. Європейський суд постановив, що «хоча правила, що регулюють публічні зібрання, такі як система попереднього повідомлення, є необхідними для безперебійного проведення публічних заходів, їх виконання не може стати самоціллю». Таким чином, «введення суворих строків сповіщення може призвести до непотрібного втручання у свободу зборів».

Як вже зазначалося в огляді, будь-які збори неминуче передбачають певний рівень порушення звичного життя чи прав інших, включаючи перешкоди для руху транспорту та пішоходів. Реакція влади на подібні порушення має бути необхідною [у демократичному суспільстві] та пропорційною. Заходи, яких вживає влада, не повинні ставити під загрозу саме право на мирні збори. “Суд вважає, що дозвіл влади проводити збори тільки у місцях, що знаходиться поза межами видимості і чутності цільовою аудиторії, де їхній вплив буде приглушено, є несумісним із вимогами 11 статті Конвенції”.

У великій кількості випадків національні органи наводили причини своєї відмови у затвердженні місця, часу чи способу проведення публічного заходу, пов’язані з різними типами порушень звичного життя. Наприклад, втручання у рух транспорту або і його призупинення, роботу комунальних служб, комерційну діяльність, повсякденне життя громадян та ремонтні роботи. У цьому випадку Суд повторює, що будь-які зібрання у громадському місці, ймовірно, спричинять певний рівень порушень звичного життя, і це не виправдовує втручання у право на свободу зібрань.

«Пропозиції щодо зміни місця, часу чи способу проведення зборів також нерідко були мотивовані посиланням на міркування про небезпеку або національні загрози, такі як ризик терористичних нападів. Показово, що у своїх рішеннях органи виконавчої влади не спиралися на будь-які докази, що підтверджували б існування таких ризиків, та не оцінювали, чи були вони достатньо серйозними, щоб виправдати обмеження свободи зібрань. Крім того, даний випадок показує, що посилання на ризики небезпеки та національної загрози іноді використовувалося вибірково для обмеження антиурядових громадських зібрань, тоді як протягом того ж періоду було безперешкодно дозволене проведення провладних зборів та громадських гулянь, попри ризик можливого терористичного нападу".

Суд вважає, що відмова у затвердженні місця проведення публічних зборів виключно на тій підставі, що вони мають відбутися в той самий час і в тому ж місці, що й інша публічна подія, та за відсутності чітких та об’єктивних ознак того, що обидві події не можуть бути належним чином керовані шляхом здійснення правоохоронних повноважень, є беспосереднім втручанням у свободу зібрань.

«Суд повторює, що просте існування ризику зіткнень між демонстрантами та їх опонентами є недостатнім для виправдання заборони заходу. Якби будь-яка вірогідність напруженості та ворожнечі між опонентами під час демонстрації виправдовувала її заборону, суспільство позбулося б можливості вислухати різні думки з питань, які могли б образити почуття більшості. Учасники мирних зібрань повинні мати можливість проводити демонстрації, не боячись зазнати фізичного насильства з боку своїх опонентів. Таким чином, обов'язком Договірних Держав є вживання розумних та належних заходів для забезпечення проведення законних демонстрацій у мирний спосіб".

Дивіться позицію Європейського суду з прав людини у Причині 2